Вчителька із суперсилою. Інтерв'ю з ТОП-фіналісткою «Global Teacher Prize Ukraine» Наталією Пашковською

Днями було оголошено імена ТОП-50 вчителів за версією премії «Global Teacher Prize Ukraine» — події, на яку з нетерпінням чекає вся педагогічна Україна.

З особливим хвилюванням чекає на неї й компанія «B-Pro», яка вже другий рік поспіль виступає партнером цієї престижної відзнаки, адже ми щиро переконані, що кожен вчитель справді має суперсилу! Саме тому цьогоріч ми хочемо нагородити одного з най-найдостойніших фіналістів професійним тренажером для супервчительських тренувань — цифровим вимірювальним комплексом Vernier.

А поки інтрига триває, і фіналісти з нетерпінням чекають, хто ж увійде до фінальної «десятки», ми вирішили поговорити про досвід участі в премії та післяфінальне життя з ТОП-вчителькою «Global Teacher Prize-2019» Наталією Пашковською — відданою рокершею, мандрівницею та справжнім другом для учнів і колег. Маємо честь пишатися дружбою з цією надзвичайною вчителькою і ми, адже під час минулорічного конкурсу саме пані Наталя отримала приз від компанії «B-Pro»: обладнання для кабінету географії.

Важливість премії «Global Teacher Prize» для вчителів

2019 року Ви увійшли до ТОП-10 кращих вчителів премії «Global Teacher Prize», але, судячи з відгуків Ваших учнів, у ТОПі на уроках Ви були завжди. Як почуваєтеся тепер?

Цікаве питання. З одного боку, ніби нічого й не змінилося: тією ж вулицею ходжу щодня на роботу, продовжую шукати цікаві й корисні теми для вчителів та «відриватися» з учнями на уроках, як і раніше, засиджуюсь у школі допізна й у вихідні, працюючи над завданнями, які сама собі ставлю. Словом, я все та ж звичайна вчителька. З іншого — я стала ще гостріше відчувати свою гіпервідповідальність, тому що оголосила на всю країну мету участі в премії — повести за собою, показати колегам, чого вони насправді варті й наскільки важливі, заявила про свою готовність допомагати їм повірити у себе, працювати в команді інноваторів і відповідати статусу ТОПової вчительки, коли представляю свій досвід на різних професійних подіях.

Найбільш неочікуваним і найприємнішим було те, що новина про ТОП спровокувала  справжнє цунамі зізнань від учнів і випускників, батьків дітей і колег, друзів та абсолютно незнайомих людей. Тож розуміння вчительського щастя набуло максимальної концентрації. Це був ковток суперенергетика, який діє й досі.

Який вплив мала Ваша участь у премії на навчальний процес? Чи якось змінилися уроки?

Мабуть, якби мої уроки були недостатньо захопливими, сучасними та розвивальними, я б не стала фіналісткою премії. Тому ніяких кардинальних змін не відбулося. Тут можна дозволити собі пожартувати, що «можна краще, але нема куди» ;). Але не буду. Я просто люблю школу за те, що тут неможливо стояти на місці, не змінюватись, не розвиватися, нудьгувати. Тому якщо уроки й змінились, то більше з боку ставлення дітей — вони стали ще активнішими й сміливішими. Адже наші стосунки з ними будуються виключно на взаємній повазі, щирості й чесності. Мені важливо бути для них хорошою вихователькою, джерелом якісної освіти, надихати, мотивувати, показувати радість пізнання, красу світу та їхню — у світі. А премія ще більше зблизила нас. У мене з'явилося ще більше учнів-партнерів у проведенні занять, адже я із задоволенням делегую їм свої повноваження. Це виховує самоорганізацію, відповідальність і доброчесність. Я жартую про себе так: склади круте навчальне завдання — і на уроці відпочиватимеш. Мені важливо, щоб у дітей замість слів «повинен» або «треба» виникало слово «хочу!», щоб їхнім пізнанням керували бажання. Тому ідеальний урок для мене — коли діти не виконавці, не слухачі й не «відсидьки», а справжні «вчителі», ініціатори, організатори. Школа не повинна створювати стрес, в школі має панувати радість. Отож, зараз ми маємо ще більше ідей, ми працюємо разом, я вчу їх, а вони мене.

Це дуже цінний досвід для мене — читати їхні повідомлення в усіх можливих месенджерах про все на світі, буває, навіть у дуже пізній час; бачити, як вони буквально «летять» в обійми, випадково зустрівши мене у супермаркеті, а потім «зависають» під магазином ще на годину, бо наговоритись не можемо; чути, як кричать здалеку: «Добрий день! Як Ваші справи? Це ми, Ваші восьмикласники!». А чого варті наші зустрічі після канікул! Ось де буде справжній виклик у дотриманні вимог карантину… Такі у нас уроки — довіра, позитив і принцип «без меж». Такими були, такими й будуть!

 

Rock Teacher Prize

Всі знають, що любите рок. Що для Вас Rock Teacher Prize в роботі?

Це однозначно про настрій! Як улюблені композиції, що впливають на наш стан, здається, на якомусь біологічному рівні, від ритмів яких неможливо залишатися байдужою, так і вчитель може створювати уROCK, на якому учні відчують драйв, свободу й відрив.

Мені не дуже подобається слово «норматив», зовсім не подобається «наказ», і я за те, щоб рекомендації сприймати просто як поради, а не керівництво до дії. Натомість, я за те, щоб разом з дітьми розставляти меблі у класі так, як їм зручно. Або й взагалі не закріплюватися за партою, бо є підвіконня чи якесь чудове місце на підлозі. Довіра породжує довіру, а відсутність тотального контролю і правил — свободу (Rock-урок як антисовок).
«Наталю Василівно, а можна я зроблю ось так/ось це?», «А як Ви вважаєте, це буде цікаво?», «А порадьте, що б таке «замутити» з теми, щоб усім сподобалось?», «А давайте поспіваємо?», «А Ви принесете чайник на урок? Ми з печивом сьогодні», «Ви вже чули цей новий альбом?», «А вгадайте, чий це кавер…», «Ой, надворі сніг падає, ходімо в сніжки грати»… І так постійно, тому що заохочується, приймається і реалізується. І це не обов’язково географічне, але обов’язково те, що «зачепить», спровокує жваве обговорення, виховає. У моїх учнів завжди є вибір і право формувати той зміст і той настрій, який надихатиме! Ми інтегруємо предмет з усіма можливими напрямками, вітаємось закликом «heavy metal» і добираємо до всіх географічних ігор Rock-запитання з крутим музичним супроводом. Бо ми — команда! Весела, дружна і сильна, й у мене на FB-сторінці є навіть хештег #якжежїхнелюбити.

Дистанційне навчання — виклик чи пригода?

На жаль, попереднього навчального року всі плани змінила пандемія коронавірусу. Невідомо, як розпочнеться й наступний навчальний рік. Чи вдалося Вам адаптуватися до реалій дистанційного навчання? Чим цікавий цей новий досвід?

Ви знаєте, я вже так довго працюю, що мене важко чимось налякати чи поставити у безвихідне становище. Це був певний виклик, а я їх сприймаю як можливість щось змінити, вдосконалити, впровадити. Мені було цікаво, і я раділа, що можу реалізувати дещо давно намріяне, на що раніше не вистачало підтримки чи ресурсів.

Як керівник я відчувала відповідальність за загальний настрій у колективі в цих незвичних умовах і забезпечення безболісного переходу на онлайн-навчання школи. Тому складала для вчителів переліки платформ і технологій, консультувала, вчила тому, що вмію сама, підтримувала. Прописала для усіх педагогів, дітей і батьків алгоритм реалізації дистанційного навчання в нашій школі, що також допомогло зняти багато запитань і спокійно увійти в продуктивний робочий режим. Розробила опитувальники для учнів та батьків для якісного зворотного зв’язку, оцінювання роботи колективу в нових умовах та можливої/вчасної корекції. Ми фіксували напрацювання і щотижня «збирались» аби поділитися ідеями, розповісти про ресурси чи прийоми, які добре спрацювали, і це було дуже класно. Я раділа тому, як професійно зростають мої колеги, адже за цей час з’явились нові блоги, багато кейс-уроків, відео з неймовірними учнівськими проєктами тощо. Сама із захопленням пробувала те, що згодом почали пропонувати вчителі і діти. Перевела у цифровий формат свої коронні ігри та всі практичні роботи. На це пішло багато часу, зате тепер я маю потужній банк, а діти — досвід роботи. 

Я не проводила нудних лекцій, натомість ми грали, дискутували, учні об’єднувались у групи і обирали теми творчих завдань, а потім із захопленням  проводили однокласникам уроки. Мені важливо було розуміти їхній настрій, фізичний та емоційний стан, тому ми періодично рефлексували, використовуючи Padlet. Крім висловлення оцінок, зауважень чи пропозицій, я робила ще й дошку «для душі», де виставляла веселі фото з уроків географії (страшенно люблю ловити на уроках їхній азарт і сяючі обличчя), писала про свої почуття, пропонувала учням розповісти про прочитані книги й переглянуті фільми, дехто використовував таку дошку для рекламування свого продукту (наприклад, пропонували випробувати авторську програму).

Карантин дав можливість багатьох дітей побачити по-іншому. Гіперактивні й самоорганізовані кайфували від того, що у них з’явилось більше часу на «неформат», а «командні гравці», які страждали від дефіциту спілкування, дякували за завдання, які цей дефіцит задовольняли. Тому немає горя без добра! А останнього було, безперечно, більше!

Ви зазначали, що під час номінування на премію Global Teacher Prize, не мали обладнаного кабінету географії, попри це Вам з учнями вдавалося досягати високих навчальних результатів. Чи справді реальне обладнання й наочності важливі в добу розвитку цифрових віртуальних технологій? Чи є сенс їх використовувати, наприклад, якщо навчання й надалі змушено триватиме в дистанційній формі?

Комп’ютери, мультимедійні дошки, телевізори, корпоративна пошта, електронний щоденник, смартфони, планшети дають змогу бути інтерактивними та мобільними, переглядати багато навчальних та пізнавальних відео, працювати очно та дистанційно. Ми зараз маємо доступ до величезного асортименту мультимедійних ресурсів, 3D-моделей, онлайн-карт та інших наочних засобів та форм роботи. Ці технічні можливості для сучасної школи є необхідністю. Та зрозуміло, що цього недостатньо, аби в повній мірі вирішувати надзвичайно важливе завдання — забезпечення практичної спрямованості освітнього процесу. Діти зовсім по-іншому реагують, коли з чимось можна працювати безпосередньо, взяти в руки, понюхати, пошкрябати, покрутити, використати, виміряти, розглянути у мікроскоп тощо. Одна річ — бачити рекламний ролик продукту, а зовсім інша — тримати його в руках.

Крім того, кожна дитина по-різному сприймає інформацію. Я пам’ятаю свою ученицю, яка з легкістю перемагала на міських та обласних олімпіадах, але не могла уявити на земній поверхні точку-антипод. Вкрай важко готувати учнів до всеукраїнських олімпіад, де вони отримують завдання розпізнати гірські породи, не маючи такої колекції, лише за картинками на екрані комп’ютера. Тому наявність у школі геолабораторії з колекціями мінералів і гірських порід, типів ґрунтів і мінеральних добрив, макетами різних форм рельєфу й тектонічних структур, різноманітними глобусами, телурієм, метеорологічними приладами (а зараз це — цифрова метеостанція), компасами, зразками сировини й продукції певного виробництва тощо є просто необхідністю, яка значно допомагає активізувати пізнавальний інтерес дітей, зробити уроки захопливими, виховувати дослідників, працювати з охочими глибше зануритись у світ географічної науки, урізноманітнювати форми навчальних взаємодій та багато іншого.

Дистанційне навчання не буде вічним, основним і всеосяжним. Більше того, карантин формує в дітей емоційний голод особистої участі в експерименті, відкритті. Неможливо задовольнити чи поглибити пізнавальний інтерес з природничих предметів, не маючи шкільної STEM-лабораторії. А якщо вона багата й сучасна, то є джерелом натхнення не тільки для дітей, а й для вчителів. 

Практичні поради від фіналістки «Global Teacher Prize»

Що Ви можете порадити колегам, які так само, як і Ви колись, приходять працювати в «голі стіни»?

Не сприймати це як перешкоду для якісного навчання, а бачити можливість для формування й вдосконалення своєї педагогічної майстерності. Легко бути класним «з», а ти спробуй бути крутим «без»! Адже вчитель — це той, хто здатен передати настрій і захопити темою будь-де: в обладнаному класі чи з «голими руками» посеред вулиці, демонстрацією на уроці чи вміло дібраним і запропонованим кейсом дистанційно. Крім того, «голі стіни» — це полотно для створення своєї картини мотивуючого і динамічного освітнього простору. Вони ніколи не були для мене бар’єром, завжди вмикали фантазію, розвивали творчість, стимулювали до створення авторських педагогічних прийомів.

Наприклад, декілька років тому я запропонувала проводити декади домашніх експериментів: готую для дітей перелік можливих тем, показую багато роликів з прикладами, прописую умови, заохочую батьків. У підсумку маємо купу творчо оформлених і часто досить якісно змонтованих відео, величезний азарт та інтерес учнів, участь родини та щиру вдячність.

Та, чесно кажучи, не хочеться говорити про такі крайнощі, як з нічого робити щось. Бо в ідеалі школа повинна мати належне матеріально-технічне навчальне оснащення та високопрофесійного педагога, аби не було як в історії про мавпочку та окуляри.

Минулого року Ваш кабінет поповнився новою метеостанцією, набором карт та колекцій. А що збагачує Вас як вчительку?

Мабуть, як й у багатьох моїх колег, опису ресурсів для емоційної підтримки та професійного розвитку вистачить на маленьку «методичку». Але виокремлю найсуттєвіше — це спілкування: у таких собі клубах за інтересами, в усіх можливих форматах, з людьми, які провокують занурення в певні аспекти розвитку освіти чи пошук альтернативних рішень для конкретних специфічних умов, з друзями і найбільшими натхненниками — моїми учнями, для яких хочеться зробити якнайкраще. Я вчусь і надихаюсь ідеями сміливих та креативних педагогів з різних куточків України, відвідую різні освітні події, розширюю коло професійної взаємодії, шукаю партнерів для реалізації спільних проєктів, постійно пропагую найкращий досвід у колективі, безперервно освоюю нові ресурси, із задоволенням вчусь у своїх учнів, подорожую, аби викладати географію не просто за підручником. Люблю трансформувати ідеї.

Вважаю, що сьогодні у вчителя немає жодних перешкод, аби оволодіти крутими педагогічними технологіями, бути у тренді, підзаряджатись і перезавантажуватись, змінюватись і змінювати. Головне — хотіти цього! Школу роблять вчителі, тому принципи: «Наше життя — результат наших думок», «Вчителювати — це круто!» — є основою найкращих перетворень.  У нас є для розвитку чудові права: автономність і свобода вибору. І ми маємо найбільш недооцінений обов’язок — бути щасливими!